Просмотр сообщений
1
Про мій перший стрибок / Роупджампінг. «Як це мене так трафило стрибнути»
« : 30.08.2011, 02:02:59 »
Мій перший стрибок або як це мене так трафило стрибнути.
Тіло наче завмерло на краю моста, руки міцно тримають перила, ти розумієш, що зараз треба стрибати, але не знаєш як це зробити. Мозок живе своїм життям і тупо не хоче давати команду м’язам рук відпускати перила моста «Стрімка лань», а ногам відштовхуватися від твердої основи. Стоячи за перилами і дивлячись вниз, я почав себе переконувати, що вже зробив і так дуже багато, оскільки стою на мості, переліз через перила, мені зробили фотографію в екіпіровці, я — герой! Це майже як стрибок! Отже завдання виконано, можна повертатися і чимшвидше перелазити назад. І тут Валєра (Zippo), питає чи я готовий. Я ачкую і кажу: «Ні!». Ну це вже завершення, а починалося все так.
Колись давно, не знаю коли, вирішив я собі довести, що зможу трибнути з парашута. Стрибнув. Думаю попробую я ще із банджі. Виношував я цю ідею, десь в підсвідомості і сам не вірив, що зможу. Це ж далеко їхати, треба ще придурків таких як я найти, сам ж не поїду. Десь за два дні до міроприємства підбирається компанія. Я вже й сам не радий, планував собі добре поспати у вихідні у свому м’якому, зручному ліжечку. Ну шо ж робить, треба їхать. Як то кажуть: пацан сказав-дєвушка здєлала).
Добирання... Шляк би трафив ту залізницю і то добирання. Виїхали ми зі Львова 19:50 в суботу, місця віп классу — возлє параши
. Так що добру половину поїзда, до приїзду в Хмельницьк, як то гаваритса, ми знали в лицо). Приємно здивував вокзал в Хмельницьку, чистий, охайний. Попереду в нас мала бути пересадка в 03:40 ночі. Вирішив я подрімати, на супер м’яких дерев’яних кріслах із підлокітниками. Ну ж шош дєлать?. Шо є, то є, як казав Кравчук. Почав я згадувати камасутру і в кінцевому результаті якось я розмістився на тих кріслах. Про бомжа, якого вічно ганяли міліціонери і про самих сторожів порядку, які шукали на кому ж це можна повправлятися у майстерності массажу я згадувати не буду. Так що добре виспавшись, аж 2 години, ми витряслися із поїзда.
Таксисти вказали нам дорогу до моста і ми поперли. І ось я знову на мості.
Стоячи на мості і усвідомлюючи що довго, я не зможу затягувати час, я логічним шляхом почав шукати аргументи які переваги, я отримаю від стрибка. Перше, друзі не скажуть, що я слабак, друге: я виставлю свої фотографії в контактах і буду всім хвалитися який я хоробрий, третє...
І тут знову за спиною лунає: Готовий?! Не знаю, як я жалобно видавив із себе згоду, про то як я стрибнув я вже й зовсім не пам’ятаю. Мєня тєрзают смутниє самнения, чи це я сам пригнув, чи це мені дали чарівного шпіца
.
Усвідомлюючи, що я падаю, я почав хапатися за повітря і широко роздувати ноздрі, але це не допомогло. Шалений крик, який виривався із середини дополусмерті налякав дядька, який лапав там рибу і напевно так само і всю рибу в радіусі 10 км .
Мене спустили на землю.
Ось так героїчно я здійснив ще одну свою божевільну мрію! Так шо, як казав класик сучасності дід Панас: Отака уйня малята
Тіло наче завмерло на краю моста, руки міцно тримають перила, ти розумієш, що зараз треба стрибати, але не знаєш як це зробити. Мозок живе своїм життям і тупо не хоче давати команду м’язам рук відпускати перила моста «Стрімка лань», а ногам відштовхуватися від твердої основи. Стоячи за перилами і дивлячись вниз, я почав себе переконувати, що вже зробив і так дуже багато, оскільки стою на мості, переліз через перила, мені зробили фотографію в екіпіровці, я — герой! Це майже як стрибок! Отже завдання виконано, можна повертатися і чимшвидше перелазити назад. І тут Валєра (Zippo), питає чи я готовий. Я ачкую і кажу: «Ні!». Ну це вже завершення, а починалося все так.
Колись давно, не знаю коли, вирішив я собі довести, що зможу трибнути з парашута. Стрибнув. Думаю попробую я ще із банджі. Виношував я цю ідею, десь в підсвідомості і сам не вірив, що зможу. Це ж далеко їхати, треба ще придурків таких як я найти, сам ж не поїду. Десь за два дні до міроприємства підбирається компанія. Я вже й сам не радий, планував собі добре поспати у вихідні у свому м’якому, зручному ліжечку. Ну шо ж робить, треба їхать. Як то кажуть: пацан сказав-дєвушка здєлала).
Добирання... Шляк би трафив ту залізницю і то добирання. Виїхали ми зі Львова 19:50 в суботу, місця віп классу — возлє параши
. Так що добру половину поїзда, до приїзду в Хмельницьк, як то гаваритса, ми знали в лицо). Приємно здивував вокзал в Хмельницьку, чистий, охайний. Попереду в нас мала бути пересадка в 03:40 ночі. Вирішив я подрімати, на супер м’яких дерев’яних кріслах із підлокітниками. Ну ж шош дєлать?. Шо є, то є, як казав Кравчук. Почав я згадувати камасутру і в кінцевому результаті якось я розмістився на тих кріслах. Про бомжа, якого вічно ганяли міліціонери і про самих сторожів порядку, які шукали на кому ж це можна повправлятися у майстерності массажу я згадувати не буду. Так що добре виспавшись, аж 2 години, ми витряслися із поїзда.Таксисти вказали нам дорогу до моста і ми поперли. І ось я знову на мості.
Стоячи на мості і усвідомлюючи що довго, я не зможу затягувати час, я логічним шляхом почав шукати аргументи які переваги, я отримаю від стрибка. Перше, друзі не скажуть, що я слабак, друге: я виставлю свої фотографії в контактах і буду всім хвалитися який я хоробрий, третє...
І тут знову за спиною лунає: Готовий?! Не знаю, як я жалобно видавив із себе згоду, про то як я стрибнув я вже й зовсім не пам’ятаю. Мєня тєрзают смутниє самнения, чи це я сам пригнув, чи це мені дали чарівного шпіца
.Усвідомлюючи, що я падаю, я почав хапатися за повітря і широко роздувати ноздрі, але це не допомогло
. Шалений крик, який виривався із середини дополусмерті налякав дядька, який лапав там рибу і напевно так само і всю рибу в радіусі 10 км .Мене спустили на землю.
Ось так героїчно я здійснив ще одну свою божевільну мрію! Так шо, як казав класик сучасності дід Панас: Отака уйня малята