Темы

1

Про мій перший стрибок / Роупджампінг. «Мій перший стрибок, або трісніть мене лопатою»

« : 21.09.2011, 14:43:50 »

Жила-була собі на світі чудова дівчинка на ім’я Містерія. І жила б вона собі та й горя б не знала, якби не вроджене шило в задньому місці, яке постійно спонукало її бігати-гонитися, обертатися навколо своєї осі, робити купу безглуздих вчинків, стояти на голові і все таке... Але коли надлишок божевільної енергії почав випирати не лише через вуха, але і через очі, ніздрі... ну... і так далі , вона замислилась — куди ж оце все добро подіти?
 Почала горланити вона на всі блоги-контакти та інші інтернет-радощі, мовляв: «Хелп, народ!!! Допомагайте, душа бажає свята, а тіло екстриму!» Дехто порадив засунути два олівці в ніс і з розмаху гримнутися об стіл, ще хтось покрутив вказівним пальцем біля скроні . Але змилувалася доленька над бідолашкою і привела під білії рученькі і жовті дредоньки прямісінько на форум ropejumping.lviv.ua.
 В малої загорілися очі, вона тричі облизнулася, і ще чотири рази оббігла кімнату по периметру, сказала: «Хочу, хочу, вааааах як хочу!». А коли побачила себе в списку стрибунів, ледве не наробила в штанці від щастя. На той момент бракувало лише величезного рупора в руки, щоб прогриміти на весь охвіс (ага, вона в той час була на роботі та інтенсивно створювала мега-зайнятий вигляд): «А що, офісні планктончики? Ага!!! От вона моя радість! А ви сидіть собі і грійте сідниці за насидженими місцями!!! Бе-бе-бе...» І чому ніхто навіть не здивувався?...
 Ну що ж, перестану кривлятися
 Отже... Вона ніяк не могла допустити, щоб сірі і нудні будні виїли останні залишки мозку, і подалася наша дитина в Камянець-Подільський для того, щоб наче досвідчений графітчик розмалювати понурі стіни свого життя у різноманітні барви.
 В славетне місто Камянець пані Містерія прибули ще в п’ятницю зранку. Ледве не постирала ноги до колін, витанцьовуючи на фестивалі «Республіка», завбачливо обминала всі лотки з алкогольними напоями, мотивуючи це фразою : «Ні, ні! Мені ж завтра стрибати... Пиячити ніяк ніззя, оскільки є загроза підвищеної смертності флори та фауни під мостом «Швидка лань»». Але спати не вмостилася до самісінького ранку.
 Хвала богам, космітам, равликам, святому Джигурді, але в першу чергу геніальному Falkonery, якого сонечко розбудило з самого ранку і уже рівно о девятій я почула рятівне: «Прокидася! Ну ти йдеш стрибати чи нє?». Відкрила одне око, потім друге, почухала потилицю і виповзла на світ божий, де мене люб’язно напоїли духмяною кавусею. Познімавши з себе вчорашні реп’яхи, вирушила я із невеличкою групою підтримки у хрестовий похід, попередньо зауваживши, що хто посміє щось ляпнути на кшталт «Нікіта, стой!» — тому заліплю пащеку скотчем
 Йду я значить по мосту — повні штани героїзму! Посміхаюсь на всі 32, та з таким виглядом, наче колись в далекому дитинстві недосвідчений лікар-стоматолог поставив штучну щелепу, при чому на три розміри більшу, ніж потрібно Швидкість потоку маразму становив 100 тон за хвилину
 Перша думка — куди подіти довжелезні афрокосички, на яких і сам дідько може повіситися, не то що я — Вікуся — божа кульбабка О ні, ні, якщо і поляжу кістьми, то лише після стрибка! Хоча, я ж як Леся Українка — вічно молода, вічно п’яна... Ой!... То мабуть не з тієї опери... знову маячня рікою... Бла-бла-бла!... Я зійшла з розуму — яка втіха. «Тю, та тебе ж іще лопатою по спині не доб’єш», — підбадьорливо сказав братюня.
 Не встигла озирнутися і сказати «ах», як на мене одягнули симпатичні «трусіля» з ремнів. Стою гордо, як учасник Другої світової війни при врученні медалі, тільки ще в лобі кокарди не вистачає (ой, я знов не туди)
 Відчуття страху хаотично змішане з відчуттям свята... Мдя... це вельми цікава штукенція, я вам скажу....
 З радісною мордашкою і з тихеньким наспівуванням славнозвісного кока-кольного «Свято наближається, свято наближається...» до мене підходить ANGELo. Мій героїзм ховається десь глибоко-глибокоу... О!... Правильно подумали — у попу! Ну, думаю, до цвірінькалася ти люба пташечко, прийшов час відлітати у теплі краї. Сцикотно, холера! Але мужик сказав — мужик зробив, а Містерія то й подавно... Але як же, туди його розтуди, перелізти ті кляті зелені перила. Наче каракатиця під час нересту перекидаю одну ногу... Ага! Дулі з маком! Баюс однака! Лягаю на перила — прямо перед пикою красується надпис білим коректором «ти дибіл». Думаю — о! Якраз про мене, народ скаже як зав’яже. Окей, але як би то раніше часу не злетіти з мосту — ото буде конфуз, весь ехвект втратиться... а як же слава, фотокамери, бла-бла-бла... стою, вчепилася в перила, лаписька немов би закам’яніли... Тут чую: «Готова?». «Ай-яй-яй, де мій памперс?», подумало Йа, але ствердно кивнуло головою... Ноги уже ніби з вати, намагаюсь згадати що сьогодні їла і чи ходила взагалі зливати токсини.
 «Раз, два, три, ПІШЛА!», — і ніфіга я нікуди не пішла. Вчепилась в клятий міст і думу гадаю як би то правильно стрибнути... Та-а-а... То вам не коників з лайна ліпити! То екстрим-м-м-м!!!Але партія сказала треба — комсомол відповів «Єсть!». Ну, кажу, хлопаки, рахуйте ще раз. Клієнт дозрів.
 «Три, два, один, пішла!» І я полетіла!!! На цьому етапі по закону жанру можна було б додати трішки романтики, типу розправила руки, наче крила і полетіла назустріч сонцю. Але ж кому як не мені відомо, що якби хто бачив мою фізіономію в той момент з очима-кулями, які вивалюються із орбіт і розкритою пащекою, яка, наче в фільмах з Джекі Чаном, миловидно тріпається і вібрує на вітерці, то навіть останній короп у річці пішов би на дно. Від захоплення хочеться горланити, але відчуття безмежної свободи просто забиває подих. В польоті встигаю подумати про те, що життя прекрасне, краєвиди чудесні, а я таки не обдулася. І тут ривок — мене заносить в сторону, крутить-вертить, наче старий Онаній дзигу. В думках проноситься: «Йопт, мене таки прив’язали». Починаю гучно співати «Врагу-у-уу нє-єєєєєєєєє сдайоЦЦааааааааааа наш горди-и-и-й варяяяяяяяяяг!!!» Від того співу здох останній карась і передостання ящірка в каньйоні. Геть не хотілося опускатися на землю, але мене таки делікатно опустили на лисий горбочок. Ще півгодини мої руки-білки-граблі намагалися зняти з себе обладунки, які вперто бажали злазити разом зі штанями. Думаю: «Отакої! Оце я новоспечена героїня-стрибуха, а тут маю повний шанс залишитися без спіднього». Якось з горем пополам вичмихуюсь із зрадницьких мотузочок і диким молодим сайгаком біжу на міст «Стрімка лань» ділитися своєю маленькою перемогою і величезною радістю! Я це зробила! Яху-у-у-уууу!!! Ура!!!
 Спочатку було несамовите бажання задавити в обіймах хлопців-організаторів, а потім згадала, що я вся мокра і смердюча, наче асенізатор каналізації і тракторист іван Пупкін разом узяті. Тому думаю, так і бути, живіть... Поки що.. Хе-хе!
 І все одно радості повні штани! Вільне падіння — це величезний кайф! ОТ і казочці кінець, а хто слухав, молодець! Амінь, браття і сестри! Бла-бла-бла! Я оскаженіла і зійшла з розуму
 P.S. Повертаюся назад у наметове містечко, на мене тикають пальцем і здивовано запитують : «А ти ще жива?)» А я, гордо задерши носа, говорю : «F*ck yeah!!! А вам слабо?»